Без зайвих слів впустити Господа у своє серце — прот. Олександр Клименко про Вхід Господній в Єрусалим та символи Вербної неділі

0 комментариев | Обсудить
25.04.2021 | Категории: Новости Украинской Православной Церкви

789

«На що саме Господь входив до переповненого міста — Він входив, пам’ятаючи про нас, Він входив, знаючи, а скільки радості тепер оселиться в наших серцях через те, що Він увійде в місто Його смерті, в місто Його страти, в місто Його зневаги. Усе це Він пережив, бо Він — наш Господь, бо Він — Той, Хто прийшов постраждати за кожного з нас…

Давайте цього дня дістанемо з полиці Біблію, почитаємо рядки, які повернуть нас на майже дві тисячі років тому. Ми почитаємо про Господа, ми зазирнемо трошки назад і трошки вперед, ми почитаємо молитви, ми станемо перед Богом на коліна, ми спробуємо всередині власного серця зустріти Його як належне. Не будемо кричати Йому зайвих слів, принесемо Йому своє покаяння і свої сльози, принесемо Йому своє вдячне серце за все те, що Він для нас зробив. Нехай же Господь Бог цими днями “в’їде” в серце кожного з нас, а ми з радістю сприймемо Його присутність!», — закликав кожного цього дня о. Олександр.

Радості вам во Христі, дорогі брати і сестри!

Сьогодні я, їдучи своїм автомобілем, побачив чоловіка, який також зупинився і вийшов із власного авто, підійшов до верби і почав зрізати гілки, мабуть, готуючись до свята. Я знаю, що в радянський час на Великдень було тяжко потрапити до храму, за цим слідкували правоохоронні органи, вчителі часом дивилися за своїми учнями, щоб ті не прийшли до церкви, але вербу однак ніхто не заважав зрізати і принести собі додому. Така собі пам’ятка про релігійні традиції свого народу.

Чи не залишилися ми лише з цією вербою? Чи не втратили ми за цією гілочкою саме розуміння цього свята? Що таке для нас Вхід Господній в Єрусалим?

Я знаю, що переважна більшість жителів і мого міста, і того села, де я служу, принесуть сьогодні додому вербу. Десь дістануть. Хтось, можливо, попросить, щоб йому передали цю вербу з храму, тому що до церкви прийти не зможе через певні умови, в яких ми опинилися. Але чи пам’ятають вони, що таке ця верба, що вона символізує, відголоском яких подій вона є, на які роздуми вона повинна нас наштовхнути?..

Про це я хотів би з вами сьогодні поговорити, тому що, в першу чергу, кожна моя розмова — це спроба поділитися власним переживанням того, що спостерігаю зі свого невеличкого пастирського досвіду і вбачаю за проблему. А вбачаю я за проблему «обрядизацію» нашого життя, коли Господнє Преображення ми так легко називаємо «Яблучним Спасом», а день святих мучеників Маккавеїв, як стійких у вірі, справжніх молотів віри, ми чомусь перейменували на Маковіїв і тихенько собі носимо святити мак. Можна ще провести багато подібних паралелей. Так само, мені здається, відбувається і зі Входом Господнім в Єрусалим.

Вхід Господній в Єрусалимце насправді вельми драматична подія. Драматична тому, що ця верба, яку ми сьогодні триматимемо у своїх руках чи вдома, чи в храмах, символізує прихід Господній у наше життя. Входження Його як Месії, Входження Його як Царя, Входження Його як Смиренного Владики, який входить не на коні, а на вісляті, і ми зустрічаємо Його як піддані, які готові Йому служити. І ця верба, яку кожен із нас триматиме цілий рік вдома, а потім спалить перед тим, як отримати нову вербу, символізує наш послух, нашу готовність йти за Христом, нашу готовність пройти за Ним аж до розіп’яття Його, причому не кричавши «Розіпни!».

Це дуже важлива характеристика, яка нас відрізняє від не християн, від всіх тих людей, які до кінця не розуміють символіку верби. Звісно, ми розуміємо: кожен із нас, хто читає, хто цікавиться історією цього свята, пам’ятає, що жителі Єрусалима та паломники, яких цього дня могло бути до двох мільйонів, бо люди сходилися під Пасху, кидали під ноги Господу не гілочки верби, кидали зрізані фінікові гілки з пальм, кидали свій одяг. Але важливо не те, що саме ми приносимо зараз Господу, важливо те, якими символами та образами ми це наділяємо.

Для мене вербочка, яка має перебувати в кожному будинку в іконостасі маленькому, є образ наслідування за Христом. Це теж шматок дерева, а Господь був розіп’ятий на Древі. Оцей шматочок дерева неначебто хресне знамення, яке дає можливість нам пам’ятати про те, а куди ж входить Господь Бог. Він входить в Єрусалим, щоб постраждати, Він входить в Єрусалим — і саме ця «Осанна!» є радісною хвилиною Його життя. Далі буде все відбуватися дуже стрімко, дуже драматично… І буде все це відбуватися в нашому серці протягом наступних декількох днів.

Господь йде страждати, знаючи про це. Він увійде в Єрусалим, Він буде плакати про нього, тому що тих, хто зараз кричать Йому «Осанна!», Він уже бачить такими, хто кричать «Розіпни!», Він бачить майбутню долю Єрусалима, Він бачить, як він буде розграблений, як він буде поневолений, і як тисячі і тисячі людей будуть вбиті в цьому місті. Він дивиться на це місто і проливає сльозу, як нещодавно проливав на могилі померлого Лазаря, свого друга, і ця сльоза містить у собі також переживання майбутньої Гефсиманії — Гефсиманії, яка повинна відбутися в Його житті. Ця Гефсиманія відбудеться, і Він буде розіп’ятий за нас із вами. Але перед тим Він однак продовжує допомагати тим, хто цього потребує. В Єрусалимі Він зцілить кульгавих і сліпих — і цим ще раз підтвердить Свою славу Чудотворця, яка ще більше піднялася після воскресіння Лазаря. Він возгневить та налаштує проти себе старійшин і священників ізраїльського народу, вигнавши незаконних торговців і міняйл із Храму, які ганьбили Храм такими речами. Усе це Він зробить, знаючи, що буде після того. Але все одно Він іде…

От що таке вербова гілка, ось що таке маленька вербова гілочка, яка з цього дня лежатиме у вас вдома — це постійне нагадування нам: а що ж Господь Бог зробив для нас, знаючи, що нас чекає…

Переважна більшість мучеників цієї землі, мабуть, не змогли б витримати мук, якби заздалегідь знали, що їх чекає. Ці муки приходили в їхнє життя і вривалися в оту саму мить, вони не знали, що буде наступної миті. Це пережити легше. Господь же знав, що Його чекає, і на це пішов. Тому що Господь є Любов, тому що Господь є Любов безумовна, яка не в’їжджає як цар, як завойвоник, а входить у наше серце, у наш особистий Єрусалим, входить на віслюкові — на образі смирення, входить неначе та, що не хоче без нашого дозволу втрутитися в наш особистий простір і чекає від нас розуміння.

Ми не зобов’язані щодня кричати Йому «Осанна!», тому що шлях від «Осанна!» до «Розіпни!» — дуже короткий. Але будемо принаймні тими, хто Його уважно слухає, будемо його близькими друзями — Марфою, Марією і Лазарем, будемо тими, в кого Він любив бути і вечорами, і днями, тими, які слухали Його, і тими, з ким Йому було приємно. Станьмо Спасителю такими близькими, які не розмінюються ані на «Осанну», ані на «Розіпни!», але стають найвірнішими слугами та найближчими друзями.

Минуло майже дві тисячі років із тих подій, і ми з вами починаємо потроху забувати, а що ж таке цей день. Я хотів би, щоб ви згадали цього дня, на що саме Господь входив до переповненого міста — Він входив, пам’ятаючи про нас, Він входив, знаючи, а скільки радості тепер оселиться в наших серцях через те, що Він увійде в місто Його смерті, в місто Його страти, в місто Його зневаги. Усе це Він пережив, бо Він — наш Господь, бо Він — Той, Хто прийшов постраждати за кожного з нас.

Вхід Господній в Єрусалим переповнюється різноманітними словами радості. Ми це читаємо в богослужбових текстах, ми бачимо в них возвеличенння дитини, яка радісно сприймає Входження Господнє в Єрусалим. Навчімося у дітей такій простоті сприймати Господа як Того, з Ким просто добре бути разом!
Я пам’ятаю, як у дитинстві поводили себе мої знайомі на ці свята. Якщо це було в місті, то люди зазвичай виїжджали кудись на природу, на шашлики, якщо це було в селі, то люди, на жаль, зазвичай орали городи та починали садити картоплю.

Давайте не будемо розмінюватися цього дня на такі речі, дістанемо з полиці Біблію, почитаємо ці рядки, які повернуть нас на майже дві тисячі років тому. Ми почитаємо про Господа, ми зазирнемо трошки назад і трошки вперед, ми почитаємо молитви, ми станемо перед Богом на коліна, ми спробуємо всередині власного серця зустріти Його якналежне. Не будемо кричати Йому зайвих слів, принесемо Йому своє покаяння і свої сльози, принесемо Йому своє вдячне серце за все те, що Він для нас зробив. Нехай же Господь Бог цими днями «в’їде» в серце кожного з нас, а ми з радістю сприймемо Його присутність!

Нехай вас береже Бог!

Джерело: Офіційний сайт Української Православної Церкви

<-- -->
Прочитано: 905 раз
Поделиться с друзьями
Популярные статьи:

Отправить комментарий

*