Чи міг бути гріх у світі ще до порушення Заповіді Адамом? Які зміни відбулися з людством після дарування Мойсею Закону? Яким чином смертність вказує на генетичний зв’язок з Адамом і те, що кожна людина є грішною через нього?
Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує роздуми керуючого справами УПЦ митрополита Бориспільського і Броварського Антонія, автора книги «Послання святого апостола Павла до Римлян у вітчизняній біблійній науці», над важливими і водночас складними богословськими темами Апостольських Послань. У третьому випуску владика Антоній знімає видиму розбіжність слів апостола Павла в його Посланні до Римлян (5:12-14) щодо зв’язку гріха Адама, смерті та порушення закону.
У 13-му і 14-му віршах 5-ої глави Послання до Римлян святий апостол Павел, з одного боку, говорить, що «і до закону гріх був у світі, проте гріх не зараховується, коли немає закону» (Рим. 5: 13), водночас, що «смерть панувала від Адама до Мойсея і над тими, що не согрішили, подібно до злочину Адама» (Рим. 5: 14).
На перший погляд, тут антиномія. Щоб вирішити її, деякі тлумачники стверджують, що словом «закон» апостол називає не законодавство Мойсея, а закон, даний Богом людству спочатку, порушення якого зародило в Адамі та його потомстві природний закон. Але тут одразу виникає непорозуміння: яким же чином гріх міг бути у світі до дарування заповіді Адаму, якщо саме через Адама він увійшов у світ?
Прихильники наведеної точки зору вважають, що гріх, який був до цього моменту, відрізняється від того, що увійшов у світ через падіння. То був гріх прихований, несвідомий — і тому неосудний. До отримання закону Адам і Єва не були святими. Справедливо, що вони були невинні, або точніше неповинні, однак у прихованому стані в них знаходився гріх, який і був виявлений законом. Такий підхід абсолютно неприпустимий з точки зору святих отців. Гріх у такому розумінні виявляється в гріховній природі невіддільним від неї.
Для усунення такого божевільного непорозуміння інші західні тлумачники допускають, що райська заповідь і природний закон — це одне й те ж. Професор Миколай Никанорович Глубоковський називає подібну гіпотезу довільною і позбавленою будь-якого наукового фундаменту. Тому що законом у власному розумінні для святого апостола Павла завжди був закон Мойсея і будь-який інший він розглядав у ньому і через нього.
Всі давні екзегети розуміють під законом (гр. “номос”) у вище наведених віршах — Синайське законодавство. На їхню думку, апостол вказує, що від Адама до Мойсея гріх і смерть царювали над людством, хоча за загального беззаконня ніхто з людей не згрішив так, як Адам — тобто з безпосереднім засудженням до смерті за конкретний гріх.
«Люди грішили, бувши вже засудженими на смерть», — говорить святитель Феофан Затворник. Цим самим апостол показує, що саме гріх Адама був причиною загального пошкодження людської природи.
Святитель Іоанн Златоуст пише: «Якщо смерть мала своє коріння в гріху, а гріх, поки не було закону, не ставиться в провину, то чому смерть взяла гору? З цього видно, що не цей гріх, не гріх порушення закону, але інший, саме гріх непослуху Адама, був причиною загального пошкодження. Чим же це доводиться? Тим, що померли всі, хто жив до закону».
Закон Мойсея взятий тут умовно, бо і після закону гріх Адама був і є причиною смертності кожної окремої людини, яку вона отримує в силу генетичного зв’язку з Адамом і є грішною через нього. Період від Адама до Мойсея дозволив святому апостолу наочно показати взаємозв’язок гріха першої людини з пошкодженням людської природи. Закон же Мойсея юридично проголошує цей зв’язок.
«Бачиш смерть, — говорить святитель Феофан Затворник, — а звідки вона, коли не було закону? Від Адамова гріха». Ця думка є вихідним, основним принципом еллінського благовісника.
Джерело: Офіційний сайт Української Православної Церкви
