Пам’ятай про кінець твій, і повік не згрішиш, – ці слова зі старозавітної книги Премудрості Іісуса, сина Сирахового (Сир. 7: 39), є актуальними й у наш час. Із погляду християнства, пам’ять про смерть – не панічний страх, а покаянний погляд на власне життя і з надією на милосердя Боже.

Чому ж багато людей бояться навіть самої думки про свою кончину? Як потрібно ставитися до евтаназії, кремації та заочного відспівування? Як пережити смерть близької людини?

На ці та інші запитання Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій дає відповіді головному редактору «Церковної православної газети». Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує інтерв’ю повністю.

Смерть – не стільки покарання, скільки необхідне лікування

– Ваше Блаженство, як із духовного погляду пояснити, що таке смерть?

– Християнське ставлення до смерті стає зрозумілим у контексті розуміння, що таке людське життя і що являє собою людина. За задумом Божим ми створені для вічності, тому смерть для нас – протиприродна. Якби наші прабатьки в раю не порушували заповідей Божих, то жили б вічно. Після первородного гріха людська природа стала смертною. Смерть є наслідком відокремлення від Бога.

– Виходить, що своїм гріхопадінням людина сама накликала на себе таке страшне покарання?

– Частково це так. Але якщо подивитися глибше, то смерть – не стільки покарання, скільки необхідне лікування. Адже якби людство, перебуваючи в грішному стані, залишалося безсмертним, то воно б дедалі більше духовно деградувало. І як підсумок, перетворилося б на суспільство бісоподібних істот. Тому милосердний Господь обмежив час нашого життя, даючи кожному можливість проявити свою волю в умовах внутрішньої боротьби між добром і злом. А коли настане загальне воскресіння, кожній душі буде дано нове тіло, не схильне до гріха, тління і смерті. З цим безсмертним тілом праведники увійдуть у рай, а грішники потраплять у пекло. У такому стані людина і перебуватиме у вічності.

Пам’ять про смерть все розставляє на свої місця у земному житті людини

– Чому в людини, яка не вірує, інше ставлення до смерті, ніж у тієї, котра вірує?

– Якщо людина не думає про Бога, то вона намагається відігнати від себе думку про свою кончину. А коли бачить смерть інших людей, жахається, оскільки розуміє: її життя закінчиться так само. Для невіруючої людини закінчиться все, до чого вона прагнула і для чого працювала. Але така душа все одно відчуває, що з приходом смерті відчиняються ворота вічності. Кожному уготована доля за його вчинками: хто сіє для плоті своєї від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне (Гал. 6: 8). Тому нам, вірянам, дуже важливо розуміти, що пам’ять про смерть все розставляє на свої місця. Адже в такому разі стає вкрай очевидно: що важливіше, а що менш важливо, що є першорядним, а що взагалі не має значення. Після смерті стануть незначними багато речей, які в земному житті здаються дуже важливими чи жаданими.

Біль про розлуку повинен перетворитись у ревну духовну працю про померлого

– Під час кожної Літургії ми молимося про безболісну, бездоганну, мирну кончину. Чим це викликано?

– Смерть – найважливіший духовний іспит для людини. Адже ми знаємо випадки, коли праведна людина в останній момент життя, найчастіше через легкодухість, відпадала від Бога, і навпаки – грішник, максимально глибоко усвідомивши свій гріховний стан, приносив покаяння і сподоблявся великої милості від Бога. Як приклад можна навести подвиги 40 Севастійських мучеників або покаяння розсудливого розбійника. Молячись про бездоганну кончину, ми просимо Бога дати можливість приготуватися до смерті та духовно зміцнити нас у цей останній і найважливіший момент земного життя, щоб перейти у вічність в мирі з Богом і ближніми.

– Дивлячись на смерть близької людини, багато хто тужить. Як утішити таких людей?

– На це запитання відповідає святий апостол Павло: не хочу ж, браття, лишити вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо, коли ми віруємо, що Іісус помер і воскрес, то й померлих в Іісусі Бог приведе з Ним (1 Фес. 4: 13). Звичайно, ми сумуємо за нашими близькими, коли вони відходять у вічність. Але така скорбота не повинна бути розпачливою (як про безповоротну втрату). Смерть – всього лише тимчасове розлучення з нашими близькими. І якщо ми сподобимося бути в Царстві Небесному, то там ми всі зустрінемося. І тоді вже ніхто і ніщо нас не зможе розлучити. Тому наш біль про розлуку повинен перетворитись у ревну духовну працю: потрібно ретельно підготувати душу до Царства Небесного і гаряче помолитися про прощення гріхів покійного, щоб він був прийнятий Богом.

– Щоб пощадити людину, яка вмирає, лікарі інколи радять приховати від неї правдиву інформацію про стан здоров’я. Чи виправдано це з духовного погляду?

– Ні, звичайно. Таку інформацію приховувати не можна: останній період – найвідповідальніший. Необхідно максимально тактовно повідомити тому, хто вмирає, про його близьку кончину, душевно підтримати і підказати, які молитви треба прочитати. Не варто забувати, що сенс життя – підготовка до вічності, зустрічі з Богом. Надзвичайно важливо, щоб людина духовно підготувалася до переходу в інший світ. У разі згоди хворого, слід запросити священика для звершення Сповіді та Причастя.

Так звана «евтаназія» – не що інше, як порушення заповіді Божої не вбивай

– Відомо, що Церква категорично негативно ставиться до евтаназії. У країнах, де «право на смерть» законодавчо дозволено, лікарі надають такі «послуги» безнадійно хворим на їхнє прохання. Буває так, що хворий тривалий час важко страждає, не може померти, і знеболюючі ліки не допомагають. Як можна допомогти такій людині?

– Тільки Господь може розпоряджатися життям і смертю людини (див.: Іов. 12: 10). Так звана «евтаназія» – не що інше, як порушення заповіді Божої не вбивай (Вих. 20: 13). Стосовно ж прохання хворого (про прискорення смерті), то воно найчастіше викликане хворобливим станом його свідомості, легкодухістю, маловір’ям або зневірою. Якщо ми справді бажаємо добра такій людині, то необхідно переконати її в тому, щоб по-християнськи закінчити свій земний шлях. У таких випадках Церква може звернутися до Бога з особливою молитвою про страждальця: «Разреши раба Твоего нестерпимыя сея болезни и содержащия его горькия немощи и упокой его, идеже праведных дуси…». Важливо пам’ятати, що тривала хвороба людини, котра вмирає, – духовний хрест для її родичів. Вони покликані доглядати за хворим із терпінням, смиренням і любов’ю. Ці труди потрібно розглядати як духовні за словом Спасителя: тому що ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені (Мф. 25: 40).

– Сьогодні використовують різні реанімаційні технології, які дають можливість підтримувати життєво важливі функції протягом тривалого часу. Як ставиться Церква до такого штучного продовження існування тяжкохворого?

– Зрозуміло, рідним і близьким хочеться якомога довше відтягнути момент смерті людини, котра вмирає. Ми повинні прагнути зробити все можливе, щоб продовжити життя хворого, проте потрібно пам’ятати: таке штучне відтягування часом тільки продовжує його муки. Медичні засоби не завжди можуть повернути до активного або свідомого життя. Тому продовжуючи життя хворого, ми повинні постаратися духовно підтримати людину, запросити священика для останнього напуття, оточити своїм душевним теплом і з любов’ю віддати її в руки Божі.

Відношення Церкви до кремації та заочного відспівування

– Останнім часом замість поховання часто здійснюють кремацію. Наскільки вона є допустимою в нинішніх умовах?

– Ми не визнаємо кремацію, оскільки її не схвалює Святе Письмо. З давніх-давен свята Церква з молитвою звершувала поховання тіл померлих християн у землі, а також у висічених в камені гробах або печерах. Християни знають, що в день загального воскресіння земля вивергне мерців (Іс. 26: 19) і посіяне в тлінні встане у нетлінні (див.: 1 Кор. 15: 42). Ми маємо надію на те, що в день загального воскресіння Господь Бог воскресить і нас для вічного життя. Крім того, Церква ставиться до тіла християнина як до храму Божого (див.: 1 Кор. 3: 16). Тому поховання звершується з належним молитовним шануванням покійного.

Водночас, Православна Церква не позбавляє молитовного поминання тих християн, які з різних причин опинилися похованими у водній стихії, залишилися лежати на полі бою, згоріли у вогні, стали їжею тварин, безвісти пропали (в результаті землетрусів чи інших катастроф). Ми віримо, що Бог може воскресити будь-яке тіло і з будь-якої стихії (див.: Одкр. 20: 13).

– Чи можна звершувати так зване заочне відспівування?

– Такого роду звершення відспівування набуло великого поширення в минулому столітті під час гоніння на Церкву, закриття храмів і внаслідок нестачі священнослужителів. Заочне відспівування також не можна визнати відповідним Переданню Церкви. Воно може бути виправдане лише в тих випадках, коли родичі покійного не мають іншої можливості брати участь у похованні християнина, полеглого на полі бою, котрий загинув в авіакатастрофі або в інших надзвичайних обставинах.

Пастирям Церкви важливо пам’ятати: для багатьох людей, котрі не отримали необхідного християнського виховання, участь у спільній молитві під час поховання може виявитися першим осмисленим досвідом участі в церковному житті та зустріччю з реальністю духовного життя.

Записав протоієрей Владислав Софійчук

Джерело: Офіційний сайт Української Православної Церкви