4 серпня – день пам’яті мироносиці рівноапостольної Марії Магдалини.

Грішниця

Строго кажучи, про Магдалину ми знаємо мало. Народилася вона в місті Магдала поблизу Капернаума на західному узбережжі Тіверіадського озера в Галілеї. Євангеліє майже нічого не говорить про її минуле, і це делікатне мовчання Біблії породило в колі дослідників дві версії.

Перша група богословів, переважно східна, схильна бачити в Марії одну з зцілених Христом жінок, яка, позбувшись від свого недугу, кинула все і пішла за галілейським Проповідником. Євангеліє як би побіжно говорить, що Магдалина була одержима – з неї Спаситель вигнав сім бісів. А що таке одержимість? Це страшний стан, коли людина в тій чи іншій мірі знаходиться під контролем темних сил. У своєму крайньому вираженні одержимість призводить до повного підпорядкування бісівській волі, тому позбавлення від такої страшної хвороби сприймається нещасною людиною як друге народження на світ. Це звільнення стало святом і для Марії. Цілком ймовірно, що подяка жінки Христу була настільки велика, що вона вирішила присвятити Господу все своє життя.

Друга, західна, група дослідників ототожнює Магдалину з блудницею, яку Христос врятував від побиття камінням, і яка зробила дуже зворушливий вчинок – коли Ісус обідав у одного з фарисеїв, вона припала до Його ніг, стала лити на них дороге запашне масло, омивати їх сльозами і витирати розкішними пасмами свого волосся. Євангеліє містить три згадки про цей епізод. Принаймні один з них приписується Марії.

Про те, що вона могла бути жінкою легкої поведінки, говорить і її прізвисько: слово «magadella» позначає в талмудичній традиції жінок з завитим волоссям. Подібного роду прикрашаннями займалися саме гетери. Однак проти того, щоб вважати Марію продажною жінкою, висловлювався святитель Димитрій Ростовський – найбільший російський систематизатор житій XVIII століття. Аргумент вченого простий: якби Магдалина мала підмочену репутацію, цим скористалися б опоненти Христа. Але при всій своїй ненависті до Спасителя, фарисеї жодного разу не викрили Його в тому, що серед апостолів знаходиться колишня блудниця.

Але все це – лише версії. Ясно лише одне – після зустрічі з Христом життя Марії різко змінилося. Вона повністю залишила свій попередній спосіб життя, яким би він не був, і стала нерозлучною супутницею Ісуса, допомагаючи Йому і Його учням. Уважне читання Євангелія показує, що вона не була єдиною ученицею Спасителя, – разом з Ним ходили ще кілька жінок. Всі вони були найближчими родичками апостолів, в чиї обов’язки входило створювати елементарний мінімум побутових зручностей для членів апостольської громади.

Учениця

Серед учениць Спасителя Марія займала особливе місце. Її найчастіше згадують євангелісти, розповідаючи про супутниць апостолів. На перший погляд, таке піднесення однієї жінки над іншими виглядає вельми підозрілим. Але неупереджене читання Писання показує, що повага, яка відчувається до Магдалини іншими членами першохристианской громади, було виправданим. Її любили за настільки щиру і гарячу відданість Христу, яку спочатку не мали навіть багато апостолів. І зовсім не випадково Господь удостоїв Марію честі стати першою, хто побачив Його воскреслим.

На відміну від більшості учнів, які в день страти свого Вчителя розбіглися, перелякані, ще в Гефсиманському саду, учениці не побоялися бути схопленими солдатами, розтерзаними натовпом або звинуваченими в співучасті в злочинах, які приписувалися Ісусу. Їх любов була вище страху. Це вони слідували за Спасителем до Голгофи, були там до самого моменту Його смерті. Це вони зняли Його тіло з хреста, були в жалобі і завернули його в похоронну тканину. І вони ж, разом з Іваном Богословом, Йосипом і Никодимом проводили свого Вчителя в останню путь. Чи вірили вони в те, що Христос воскресне? Навряд чи… Таку віру мала хіба що Пречиста Богородиця, Якій було дано проникнути серцем в таємниці Свого Сина. Решта ж були в дуже пригніченому стані. Світ відразу пав для них, і апостоли не знали, що їм робити далі. Вони були вражені і розгублені.

На відміну від більшості учнів, які в день страти свого Вчителя розбіглися, перелякані, ще в Гефсиманському саду, учениці не побоялися бути схопленими солдатами, розтерзаними натовпом або звинуваченими в співучасті в злочинах, які приписувалися Ісусу. Їх любов була вище страху. Це вони слідували за Спасителем до Голгофи, були там до самого моменту Його смерті. Це вони зняли Його тіло з хреста, були в жалобі і завернули його в похоронну тканину. І вони ж, разом з Іваном Богословом, Йосипом і Никодимом проводили свого Вчителя в останню путь. Чи вірили вони в те, що Христос воскресне? Навряд чи… Таку віру мала хіба що Пречиста Богородиця, Якій було дано проникнути серцем в таємниці Свого Сина. Решта ж були в дуже пригніченому стані. Світ відразу звалився для них, і апостоли не знали, що їм робити далі. Вони були вражені і розгублені.

Але якщо чоловіки піддалися зневірі і страху, то жінки вчинили інакше. Вони знали, що Христос помер, вони розуміли, що Йому вже нічим не можна допомогти. І все ж любов їх була настільки велика, що вони вирішили віддати Христу останню шану – помазати Його тіло миром – запашним маслом. За традицією, це необхідно було робити в день похорону. Але оскільки Ісуса розіп’яли напередодні суботи, то поховання проходило в поспішності: адже в суботу не можна було займатися ніякими справами. Христа поклали в печеру без обмивання і бальзамування, тому, коли суботу минула, жінки поспішили завершити недороблені справи. Навіщо це було їм потрібно? Хіба померлий потребує цього? Розум назвав би зайвими подібні речі, але велика любов, яка горіла в серцях учениць, говорила навпаки. Вона підняла їх серед ночі і кликала до заповітної печери. Вона немов би говорила їм: «Поспішайте! Ви побачите чудо, і ваша скорбота зміниться на радість!»

І жінки жваво відчули, що обов’язково повинні йти! Вони навіть не думали, як відкотять важкий валун від входу в печеру, – вони просто пішли, керуючись однією лие любов’ю. Що було далі – знають усі. Мироносиці прийшли до гробу і побачили, що камінь, який закривав вхід, лежить осторонь, похоронне ложе порожньо, а на його краю сидить ангел. Він і розповів жінкам про Воскресіння. І знову – випробування! Інший би не повірив, вважав би побачене галюцинаціями. А мироносиці – повірили! І кинулися в місто, щоб розповісти іншим апостолам про диво, що сталося.

Магдалина дізналася радісну звістку дещо інакше, ніж інші жінки. Вона прийшла до гробу раніше всіх і, побачивши, що він порожній, кинулася розповідати про це апостолам, вважаючи, що тіло Христа вкрали. Повернувшись до гробу разом з Іоанном і Петром, вона вже не застала ні інших мироносиць, ні ангела. Постоявши в розгубленості, апостоли пішли, а Марія залишилася одна, намагаючись хоч якось усвідомити, що відбувається. І ось, неподалік від печери вона побачила людину. Подумавши, що це господар виноградника, розташованого по сусідству, жінка стала розпитувати його, сподіваючись, що він розповість хоч що-небудь про долю викраденого тіла. І у відповідь раптом почула своє ім’я:

– Маріє!

Це був той самий голос, який кілька років тому покликав її з собою. Вона впізнала його! Це був голос Христа! Він живий! Він воскрес! І це був не сон! Вона кричить: «Учителю» – і кидається Йому в ноги, але Він зупиняє її:

– Не торкайся до Мене, бо Я ще не взійшов до Отця Мого; йди до братів Моїх та скажи їм: «Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого».

Це було пряме благословення йти на проповідь, і Марія пішла! Вона стала першою, хто сповістив світові про те, що Христос воскрес. Спочатку апостоли вважали її божевільною. Деякі з них лаяли її, деякі жаліли: хіба мало що могло привидітися нещасній жінці після пережитого горя. Але нещасною Магдалина не виглядала. Навпаки, вона вся сяяла від радості і твердила лише одне: «Я бачила Господа». Пізніше, коли Христос з’явився всім апостолам, вони засоромилися того, що не повірили Марії. А вона ще сильніше стала свідчити всім, що Господь воскрес.

Рівна апостолам

Після того, як Господь закінчив своє земне служіння і вознісся на небо, Марія пішла на проповідь. Місцем її подвигу став Рим – столиця тодішньої світової цивілізації. І всюди, де б не звучало її слово, вона повторювала одну і ту ж фразу: «Я бачила Господа! Він воскрес! ». Чутка про незвичайну жінку, яка проповідувала на міських форумах, дійшла в кінцевому підсумку до імператорського палацу. Правитель Тиберій вирішив особисто послухати, про що розповідає Магдалина. Вони зустрілися в присутності багатьох вельмож, вчених і філософів. Спочатку розмова йшла в дружній атмосфері – імператору сподобалося вчення, яке несли з собою християни. Але варто було лише Марії дійти до звістки про Воскресіння, обличя імператора спотворилося насмішкою, і він сухо відрубав, вказуючи на яйце, яке за звичаєм принесла Марія до палацу в якості подарунка:

– Скоріше, це яйце стане червоним, ніж мертві оживуть!

Марія з сумом помовчала, потім спокійно простягла Тиберію свій скромний дар:

– Христос Воскрес! Я сама бачила Його живим!

Імператор все ще посміхався, беручи з рук мироносиці біле яйце. Але за мить обличчя правителя застигло в подиві, і наче онімів. В його руках, переливаючись пурпуровими відтінками, лежало те ж яйце, яке змінило своєї колір з білого на червоний. Ще через мить весь тронний зал наповнився здивованими вигуками «Чудо! Чудо!». Імператор, пересилюючи заціпеніння, що його охопило, вимовив:

– Воістину воскрес!

Ось так, працею простої жінки християнство поширювалося по Італії. Постарівши, Марія перебралася до Малої Азії, де мирно закінчила свої дні в будинку Іоанна Богослова, якому допомагала в проповідницьких працях. За однією з легенд, до свого звернення до Христа Марія та Іоанн були нареченими, але в шлюб так і не вступили – Іоанн залишив все, пішовши за Спасителем. Марії ж треба було пройти через вир гріха, перш ніж вона стала християнкою.

На Заході існує інша версія житія цієї святій жінки. Після проповіді Марія попрямувала до Галлії – нинішньої Франції. Там вона знайшла безлюдне місце, де 30 років оплакувала своє недолуге минуле. Її одяг зотлів від часу і вогкості, а наготу прикривало довге волосся, яке доходило до п’ят. Живили подвижницю ангели, які щоночі підносили її на небо, де вона отримувала підкріплення і могла на власні вуха чути славослів’я, возносимі Богу ангельськими хорами. Щире покаяння і старанна праця подвижниці були винагороджені Господом – Він очистив її серце від гріха і наповнив його благодаттю. Перед смертю, згідно із західними житіями, Магдалину причастив священик, який випадково забрів до неї в печеру. Він же і поховав святу.

Мощі Марії в епоху раннього Середньовіччя кілька разів переходили з одних рук в інші, поки, нарешті, не знайшли спокій в Римі – у базиліці святого Іоанна Латеранського. Невеликі частки мощей також зберігаються в багатьох місцях християнського світу.

Переклад українською Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ

Джерело: Офіційний сайт Української Православної Церкви