Свято-Покровський Голосіївський монастир

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує інтерв’ю Блаженнішого Митрополита Онуфрія журналу «Пастир і паства».

— Ваше Блаженство, згідно Конституції України, Церква відділена від держави. Коли на початку XX століття більшовики прийняли цей закон, багато віруючих сприйняли його як серйозну релігійну катастрофу. Однак, як стало ясно зовсім скоро, більшовики відокремили Церкву від держави тільки для того, щоб зайнятися Її руйнуванням. Потім, на початку 90-х, ситуація змінилася: комуністи зійшли з історичної арени, а для Церкви настали часи відродження. І тут закон про відокремлення Церкви від держави зіграв, в якійсь мірі, свою позитивну роль — Церква змогла майже без тиску з боку влади розвиватися в потрібну сторону. А ось зараз, коли влада намагається вплинути на рішення церковних питань, як би Ви прокоментували те, що відбувається? Чи може уряд сприяти створенню Єдиної Помісної Церкви? І як повинна віруюча людина реагувати на все це?

— Закон про відокремлення Церкви від держави є плодом революційних перетворень, які здійснилися на початку XX століття.

Більшовики відокремили Церкву від держави для того, щоб показати, що країна прийняла новий, атеїстичний шлях розвитку. Також цей закон був необхідний радянській влади, щоб розв’язати собі руки в боротьбі проти Церкви, кінцевою метою якої було повне Її знищення. І ця боротьба відбувалася під гаслом: «Церква – ворог держави».

Однак Господь, що здійснює всі во благо Своїм вірним, влаштував так, що відділення Церкви від держави послужило новим стимулом для Її потужного розвитку. І ми смиренно дякуємо Господу за таку милість до нас, недостойних чад Його Святої Церкви.

Зараз деякі політики намагаються створити єдину помісну церкву в Україні. Цю церкву іноді називають православною, а іноді просто – «помісна церква».

Політикам все одно, вони в цьому не особливо розбираються, та й не намагаються розібратися. Трагедія таких старань полягає в двох речах: по-перше, політики за своєю природою не здатні лікувати духовні розколи, вони за своєю природою можуть лише розділяти людей. Тільки священнослужителі, за допомогою молитви, смирення і Божественної любові здатні об’єднувати людей з різними темпераментами, характерами, світоглядами в єдину общину, яка називається Церква Христова; по-друге, держава, на жаль, йде курсом, прийнятим після революції, тобто курсом, що віддаляє людину від Бога.

Хтось може заперечити і сказати, що у нас політики віруючі: вони моляться і ходять до храмів. Не сперечаюся, це дійсно так. Але є сили, які наших віруючих політиків змушують приймати закони, які сприятимуть розвитку і узаконенню гріха. Якщо ж політики узаконюють беззаконня, то незважаючи на те, що вони вірують в Бога і ходять до храмів, вони йдуть проти Христа. Вони ведуть себе і людей, які їх слухають, від Бога. Такі політики і Церкву хочуть підлаштувати під ритм свого життя. Вони хочуть створити єдину помісну православну церкву, яка б потурала їм і направляла людей, що йдуть до Бога шляхом, по якому, на превеликий жаль, пішли вони самі.

Ми любимо своїх політиків і поважаємо їх, але піти за ними не можемо. Інакше ми перестанемо бути Церквою, перетворимося в політичну організацію і дні буття нашого будуть Богом полічені.

А на питання: як ми, віруючі, повинні реагувати на спроби створення єдиної помісної православної церкви, відповім такими словами: той, хто вірить в Бога, але при цьому зациклений на бажанні отримати помісну церкву, не Богу себе довіряє , а живе за своїм розумом. При такому ставленні ми скоро прийдемо до того, що кожна політична сила захоче мати свою помісну церкву, яка б у всьому корилася цій партії і заставляла Бога виконувати її політичні бажання.

Іншими словами, люди, які вірують в Бога, але не довіряють Богу, хочуть Бога підпорядкувати собі і думають, що це можна зробити через створення єдиної помісної церкви.

Але якщо людина не тільки вірить в Бога, але і довіряє, підпорядковує себе Богу, то вона шукає волі Божої, вона пам’ятає, що всі люди – це діти Божі. Вона хоче жити з усіма в мирі та знайти в своєму житті Христа, Який і є наше життя, краса нашого життя і сенс його. Такі люди не шукають помісної церкви, вони кожен день будують і прикрашають свій внутрішній храм душі.

Живіть благочестиво, трудіться над тим, щоб підкорити себе Христу, щоб виконувати Його святі заповіді, які для нас являються світлом, шляхом, що веде до вічного життя. На цьому шляху ви знайдете свою особисту автокефалію, тобто, свободу від гріха. А може бути, ви зустрінете і Українську Помісну Церкву, але вона буде зовсім не схожа на ту, котру намагаються вибудувати сьогодні. Вона буде наповнена любов’ю, миром і радістю в Господі. Вона буде не політичною церквою, а Церквою Христовою, Церквою, яку ніколи не здолають врата пекла.

— Якщо Томос про визнання розкольників Вселенським патріархом все ж буде надано, як ми повинні на цю новину реагувати і будувати свої стосунки із цими релігійними організаціями?

— Якщо Томос про визнання Константинопольським Патріархом розкольникам буде надано, то він породить нові розколи, більш масштабні і глибші. Ці розколи торкнуться не тільки нашої України – вони торкнуться всієї світової Православної Церкви.

Поясню коротко, чому так трапиться.

По-перше, згідно з православним канонам, вельмишановна нами Константинопольська Церква не має права давати автокефалію Церкві, яка сьогодні не входить в її юрисдикцію. Титул «Матері-Церкви», яким сьогодні дуже часто оперують, не дає канонічного права вторгатися в духовне життя «Церкви-дочки», яка давним-давно відділилася від «Матері» і де-факто веде своє самостійне духовне життя.

А якщо врахувати той факт, що «Церква-Мати» сама страждає від глибокого власного розколу, внаслідок якого Православна Візантійська імперія перетворилася в країну, де тепер сповідують іслам, то буде доречним згадати слова зі святого Євангелія: «Лікарю, зцілися сам! (Лк. 4, 23)».

Якщо ж лікар, який, на жаль, сам серйозно хворий, а тому не має права лікувати інших, все-таки наважиться діяти, то від цього народиться тільки більше беззаконня у вигляді загальносвітового розколу Православ’я.

Про те ж, як ставитися до релігійних організацій, які народяться від беззаконня, відповім словами псалмоспівця Давида: «Да не прострут праведнии в беззаконие рук своих (Пс. 124, 3)».

— У Святому Письмі сказано, що «всяка влада від Бога». Як треба розуміти ці слова? Наприклад, якщо влада від Бога, то чи повинен християнин повністю коритися цій владі? Якщо так, то в яких випадках? А якщо влада така, як була 50 років тому, як тоді потрібно сприймати її? І взагалі, в яких саме випадках християнин може і повинен не виконувати веління можновладців?

— Дійсно, будь-яка влада від Бога. Але Бог дає нам владу в наші руки не для нашого свавілля, не для того, щоб ми робили те, що хочемо, а для того, щоб ми виконували те, чого хоче Бог. Щоб ми самі жили по заповідям Божественної любові і вчили так жити своїх підлеглих.

На жаль, коли ми отримуємо владу, все це часто забувається. Влада засліплює нас, і ось вже нам здається, що нам дозволено будь-яке свавілля.

Не потрібно так думати. З великою владою на нас накладається і велика відповідальність. За те, як ми несли свій хрест влади, ми будемо тримати відповідь перед Господом.

З іншого боку, якщо влада починає творити самочинства, ми не повинні її за це зневажати або ненавидіти, ми повинні за владу молитися. Ми повинні молити Господа, щоб він дав нашим керівникам благодать Святого Духа, яка допоможе їм гідно нести свій Хрест. А на питання, як ставитися до влади, якщо вона робить щось не так, як би нам хотілося, відповів Сам Спаситель: «Віддавайте кесареве кесарю, а Боже – Богові» (Мф. 22:21). Тобто, віддавайте владі все земне: податі, працю, терпіння, повагу, але серця свої віддавайте Богу.

— У разі звернення до парафіяльних священників з проханням відспівати або причастити людей, які були хрещені в церкві «Київського патріархату», як правильно відповідатиме на це прохання? Може буде, логічніше, щоб і наші священики несли відповідальність тільки за тих осіб, яких вони безпосередньо опікуються, і хто перебуває в зоні їх безпосередньої духовної опіки?

— Щодо питання про відспівування тих, хто був «хрещений» розкольниками, відповідь ясна: хто хрещений в канонічній Церкві – той засвідчив своє бажання бути і відспіваним у цій Церкві. А якщо хто «хрещений» в розколі, то він тим самим висловив бажання, щоб його там і проводжали в останню путь. Ми не відспівуємо розкольників, бо не хочемо порушувати свободу їх вибору.

Але в житті кожен окремий випадок має свій підтекст. І перш, ніж відмовити тому, хто просить, канонічний священик повинен детально розібратися у всіх обставинах, чому покійний обрав іншу віру. Якщо при цьому священик знайде аргументи, котрі відносяться до немочі людської, а не до його фанатичного переконання, то він має право з архієрейського благословення проявити ікономію, тобто піти на поступку.

— Багатьох турбує подальша доля канонічного Православ’я в Україні. Що нас має більш турбувати в цей час – доля Церкви або доля наших душ і сповідування особистої вірності Христу?

— Дійсно, наша Українська Православна Церква переживає складний час. Але на нашу втіху, хотів би нагадати, що у земної Церкви легких часів не буває. Навіть коли навколо спокійно, коли нас хвалять, — для Церкви це все одно складний час. І ця складність полягає в тому, що похвали і благоденство вводять нас у сплячку і безтурботність, а через них ведуть до духовної деградації та занепаду. Тому і за часів благополуччя нам необхідно боротися з собою і примушувати себе не спати, щоб з нами не сталася духовна розслабленість.

Ми зобов’язані змушувати себе постійно молитися і каятися у своєму недостоїнстві. І смиренно дякувати Господу за те, що Він не відвертає Свого Божественного Лику від нас, але постійно оточує нас Своїми милостями і щедротами, з яких ми спроможні побачити тільки маленьку і незначну частину, а решту не бачимо і не розуміємо.

Однак ми повинні знати і те, що наша духовна сліпота і наше невігластво не звільняють нас від обов’язку бути вдячними своєму Творцеві. Ми повинні твердо переконувати себе і говорити: «Сьогодні, по Божій милості, ти лежиш на м’якій перині земного благополуччя і чуєш звуки людських похвал. Дивись, не прийми це за справедливість і не подумай, що ти гідний всього цього. Інакше станеш святотатцем, що привласнює собі те, що належить Богу. І тоді розділиш тяжку долю з тими, хто колись повстав проти Бога і був кинутий у прірву з Небесних кругів».

Хто буде так робити, у того буде мир і радість на душі. І він не відпаде від Справжньої Церкви Христової, яка буде на землі до кінця віку.

— Ваше Блаженство, сьогодні наша Церква разом з народом переживає складний час. Що б Ви хотіли в першу чергу побажати нашій пастві як благословення і повчання?

— Тримайтеся тієї Церкви, яка свято береже чистоту і неушкодженність Православної віри, а в усьому іншому «возверзи на Госпо­да печаль твою, и Той тя препитает (Пс. 54:53)». Живіть за заповідями Божими і дивіться за своїми стопами, щоб вони були спрямовані по словесам Господнім, і всіх людей вручить в руки Божі. Він сильний виправляти стопи людські.

Джерело: Офіційний сайт Української Православної Церкви