Що спільного у розколу 1054 року і розриву Церков нині? Чи можливо повернути єдність світовому Православ’ю? Що потрібно для відновлення євхаристійного спілкування між Фанаром і РПЦ? Чи є загроза для Українського Православ’я з боку мусульманського світу? Як сьогодні нести свою місію Церкві й духовенству, та як позначаються на духовному житті вірян сучасні випробування?
Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує інтерв’ю Блаженнішого Митрополита Київського і всєї України Онуфрія для журналу «Пастир і паства».
– Ваше Блаженство, зараз часто порівнюють розрив Євхаристійного спілкування між Церквами через дії Фанара з великою схизмою 1054 року, коли Рим відколовся від Церкви. Чи можлива колишня єдність Православної Церкви, або за фактом вже стався новий розкол?
– Якщо зробити духовний аналіз розриву Євхаристійного спілкування між Східною і Західною частинами Єдиної Православної Церкви, який відбувся в 1054 році, і розриву Євхаристійного спілкування, який відбувся у 2019 році між повнотою Руської Православної Церкви і Церквою Константинопольською, то ми знаходимо дуже багато спільного.
Духовному розриву 1054 року передували церковні дискусії про чистоту святої віри. Схід і Захід бурхливо сперечалися про єресі, які послідовно з’являлися в християнському світі, і, як не дивно, в більшості випадків, чистоту віри відстоювали єпископи Західної частини Церкви, Східна ж частина була вражена єресями, а єресіархи були: Несторій, патріарх Константинопольський (засуджений 3-м Вселенським Собором); Євтихій, архімандрит Константинопольський (засуджений 4-м Вселенським Собором), імператори Константинопольські Іраклій (монофелітство) і Лев III Ісаврянин (іконоборство). Від цього духовного поділу Єдиної Церкви почався поділ адміністративний і політичний. Схід і Захід все більше і більше віддалялися один від одного, і те, що відбулося в 1054 році, було просто завершенням порочного процесу поділу, що розпочався вже давно.
У наш час те, що трапилося у 2019 році, також мало свою духовну передісторію, яка полягала в схильності до вільнодумства і лібералізму деяких важливих представників Святої Константинопольської Церкви, які неодноразово намагалися виправдати і прийняти ті не згодні зі Святим Євангелієм закони, які секулярний світ сьогодні активно намагається впровадити в наше життя.
Спори Руської Православної Церкви з Константинополем проходили на різних рівнях – від кулуарів до високих трибун. Ця духовна розслабленість Константинополя щодо зберігання чистоти святої Православної віри і послужила першопричиною розколу, який стався у 2019 році. Думаю, що спроба Константинополя віддавати кесарю не тільки кесарево, але і Боже, слугувала причиною падіння Константинополя і руйнування величезної Візантійської імперії. І сьогодні Константинопольська духовна влада готова прийняти всі заборонені Богом звичаї і закони, які пропонує світ, аби повернути собі Константинополь (нинішній Стамбул) в його колишню славу і ту владу в Церкві, яку вони мали за часів розквіту Візантійської імперії.
Теоретично, розрив Євхаристійного спілкування, який стався в 2019 році, можна вилікувати, але для цього шановний Патріарх Константинопольський повинен вести себе з усіма як перший за честю і рівний за владою. На жаль, Його Святість поводиться як перший і за честю, і за владою, а це чуже православному духу соборноправ’я, за яким жила і живе Православна Церква. І що ще сумніше – не видно передумов православній зміні цієї порочної тенденції встановлення православного папізму.
– У Туреччині перетворили на мечеть Святу Софію і храм в монастирі Хора. Туреччина фінансує будівництво масштабної мечеті в Києві. Чи немає зв’язку між цими подіями, і чи не бачите Ви загрози для Українського Православ’я з боку мусульманського світу?
– Дійсно, сьогодні в Туреччині древній храм Святої Софії і храм в колишньому монастирі Хора перетворили на мечеть. Це духовна трагедія, і ми висловлюємо своє співчуття Святішому Патріарху Константинопольському. З цього приводу ми не тільки молилися і молимося, а й висловлювали свій протест у зверненні до турецького парламенту. На жаль, поки немає позитивних результатів.
При цьому, досить дивує позиція шановного Святішого Патріарха Константинопольського, який жодним словом не висловив свій протест проти того, що сталося. Це досить дивно і не зрозуміло.
Є такий духовний вислів: заради гріхів наших Господь не щадить і святині. Не хочу когось дорікати, але заради любові до істини скажу, що як революція і руйнування святинь у Російській Імперії відбулося через наші церковно-духовні перекоси, так і падіння Візантійської імперії від неправильного духовного керівництва, яке здійснювала Візантійська Церква відносно своєї країни і свого народу.
Якщо шановні лідери Константинопольської Церкви не змогли принести духовну користь і зберегти свою країну і свій народ, як же вони принесуть духовну користь і збережуть ті країни і народи, в духовні справи яких вони втручаються?
На предмет того, що сьогодні фінансується будівництво мусульманської мечеті в Києві, скажу, що це для нас дзвіночок, який закликає шукати і виправляти свої церковно-духовні помилки і недоробки, що є в особистому житті кожного з нас. Хтось може заперечити і сказати: ти говориш про виправлення церковних помилок, а закликаєш до виправлення людських. Справа в тому, що, говорячи про Церкву, в цьому випадку, ми маємо на увазі людську складову Церкви. Церква складається з ангелів, святих угодників, які перебувають на Небі, і з людей, які живуть на землі, або, кажучи іншими словами, Церква складається з двох частин: Церкви Небесної і Церкви земної. Небесна, або торжествуюча Церква, є Святою і непогрішною, а земна Церква, або войовнича Церква, до якої входимо ми з вами, може помилятися, грішити, але може і виправлятися. Якість людської складової земної Церкви може поліпшуватися єдиним шляхом – коли кожен із нас докладе старання зробити морально і духовно більш досконалим самого себе. Засоби поліпшення персонального духовного життя людини – це молитва, піст, добрі справи, смиренність, терпіння, прощення і любов. Хай допоможе нам Господь.
– У нашій Церкві сьогодні будується багато храмів, ведеться активна соціальна робота. Але статистика показує, що незважаючи на всі зусилля, число воцерковлених людей – не більше 5-7%, і воно майже не змінюється. Як бути священникам – зосередитися на духовній роботі з тими, хто вже в громаді, або все ж прагнути залучити до храмів якомога більшу кількість людей?
– Так, відсоток воцерковлених людей в Україні невисокий, і його можна збільшити, але для цього потрібно звернути духовну увагу на самого себе. Це не самолюбство, це – смирення. Самолюбний дивиться на себе і милується собою, а смиренний дивиться на себе і докоряє собі. Смиренна увага до себе – це критична увага, увага, яка шукає наші вади, недоліки, слабкості і намагається через покаяння їх виправити.
Священник у першу чергу повинен намагатися старанно і терпляче працювати над своїм особистим духовним зростанням, а потім слухати і духовно допомагати своїм пасомим, і коли у нього все йде правильно – робити все можливе, щоб здійснювати місію серед невоцерковлених людей. Заради справедливості варто сказати, що не кожен священник може бути місіонером за служінням, але кожен священник повинен бути місіонером своїм життям, тобто повинен жити так, щоб на його прикладі благочестивого життя люди побачили духовні плоди любові, радості, миру, довготерпіння, доброти, милосердя віри лагідності й утримання (Гал. 5, 22). Якщо позацерковні люди побачать це у священникові, рано чи пізно вони увійдуть у огорожу церковну, щоб і для себе придбати ці духовні плоди, бо цих плодів всі бажають. Такими ж духовними місіонерами стають і парафіяни, якщо священник постійно опікується ними і дбайливо веде шляхом благочестивого життя.
– Введення електронних паспортів, витіснення готівки, поява цифрових ідентифікаторів: багато що вказує, що в найближчі десятиліття життя людини (в тому числі і релігійне) може потрапити під повний контроль держави. Як все це позначиться на духовному житті віруючих? Чи стане Церква слабкішою, або навпаки – зміцниться?
– Дійсно, зміни в житті людства останніх часів свідчать, що ми вступаємо в нову історичну епоху, яка церковною мовою називається апокаліптичною. Про це йдеться в Новому Завіті, зокрема в книзі Одкровення Іоанна Богослова. Ця епоха несе людям нові виклики і випробування, але хто буде намагатися жити з Богом, той буде під особливим благодатним покровом, який зміцнюватиме людину для гідного перенесення всіх труднощів.
Де Бог – там блаженство, і хто буде намагатися припадати до Бога, той навіть у найсерйозніших випробуваннях буде блаженний. Найсильнішою духовною зброєю для людини в прийдешніх випробуваннях є молитва і смирення. Хто закличе Господнє Ім’я – спасеться. Думаю, що за кількістю віруючих Церква стане слабшою, а за якістю духовного життя вірних Церква стане сильнішою.
– Під час пандемії багато хто відмовився від участі в Таїнствах через страх захворіти. Поясніть, чи можна захворіти через Таїнства і наскільки важливо людині брати участь у них, незважаючи на позицію світу?
– Мова йде про причастя Святих Таїн Тіла і Крові Господа нашого Іісуса Христа, які Він дарує нам для нашого духовного очищення і для життя вічного. Христос – Джерело життя, Він – наше життя, сенс нашого життя і краса його. Хто причащається Святих Тіла і Крові Христових, той приймає в себе силу життя вічного. Страх деяких людей заразитися під час причастя Святих Таїн в Церкві – марний. Силу життя, яка входить у людину з причастям Святих Христових Таїн, не може перемогти ніякий вірус або хвороба, ми причащаємося на зцілення душі і тіла.
Але існує одна причина, через яку людина від Святого Причастя може захворіти або навіть померти. Це – коли людина причащається з гордим божевіллям, цинічно, презирливо, або для здійснення чарів, або з будь-якими іншими порочними намірами. Від такого причащання люди хворіють і навіть помирають.
Але якщо людина підходить до Святих Таїн, розмірковуючи про Тіло Господнє (1 Кор. 11, 29), тобто усвідомлюючи те, що вона є прах землі і приступає до Свого Творця, Який є Джерелом життя і безсмертя і Який за Своєю любов’ю хоче долучити людину до вічного блаженного життя, то така людина причащається на відпущення гріхів і на життя вічне.
Однак є такі православні, які ще не прийшли в міру цього розуміння і переможені страхом, як би не заразитися від єдиної лжиці, якою священик роздає Святе Причастя. До таких парафіян священик повинен проявляти поблажливість і робити поступки їх немочі, причащаючи їх дезинфікованою лжицею.
Це не входить в протиріччя зі священними законами Божественної любові, яка зійшла до нашої немочі і звела на землю Сина Божого, Другу Іпостась Святої Живоначальної Трійці, щоб нас, грішних, спокутувати, очистити, освятити і звести на Небо. Бог сходить до нас, і ми повинні поблажливими один до одного.
Участь у Святих Церковних Таїнствах, особливо в Таїнстві Святої Євхаристії, не тільки зміцнює нас і дає запоруку вічного життя, а й дає нам силу терпіти, прощати і любити, тобто робити те, що є прикрасою людини і чого так потребує сьогоднішній світ.
Джерело: Офіційний сайт Української Православної Церкви
