Святитель Никифор народився в Константинополі в другій половині VIII століття. Глибока віра і готовність до подвигу сповідництва були закладені в ньому його батьками, Феодором і Євдокією. Вони дали синові справжню християнську освіту, підкріплену прикладом їхнього власного життя. Батько його постраждав як сповідник православ’я від імператора-іконоборця Константина Копроніма (740–775). Мати, яка розділяла всі страждання свого чоловіка, вирушила слідом за ним у вигнання. Після його смерті вона повернулася до Константинополя і закінчила життя в іночестві.
Святий Никифор одержав гарну світську освіту. Але більш за все він вивчав Святе Письмо і читав духовні книги.
У царювання Льва IV (775–780) святий Никифор одержав звання царського радника. Перебуваючи при царському дворі, він продовжував вести суворе, доброчесне життя, твердо зберігав чистоту православної віри і ревно захищав шанування святих ікон.
Після смерті Льва IV, за часів царювання Константина VI (780–797) і його матері святої Ірини, 787 року в Нікеї було скликано VII Вселенський Собор, який засудив іконоборчу єресь. Глибоко знаючи Святе Письмо, святий Никифор від імені імператора виступив на Соборі на захист православ’я. Цим він надав значну допомогу святим отцям Собору.
Потім святитель Никифор декілька років залишався при дворі, однак сповнене суєти життя все більше і більше обтяжувало його. Він залишив службу й оселився в усамітненні, біля Босфору, проводячи життя в наукових трудах, безмовності, пості і молитві. Святий Никифор побудував церкву, заснував монастир і вів суворе іночеське життя ще до прийняття іночеського постригу.
Під час царювання імператора Никифора І (802–811), після кончини святого патріарха Тарасія (784–806), святого Никифора було обрано на його місце. Він прийняв іночеський постриг та священницький сан і був возведений на патріарший престол 12 квітня 806 року, у день Святої Пасхи.
За часів правління імператора Льва V Вірменина (813–820), палкого прибічника іконоборчої єресі, для Церкви знову почався час смут і гонінь. Імператор не міг одразу розпочати відкрите гоніння на православ’я, бо іконоборство було засуджено VII Вселенським Собором. Святий патріарх продовжував служити у Великій церкві, сміливо переконуючи народ зберігати православну віру, і проводив послідовну й неослабну боротьбу з єрессю.
Імператор став викликати із заслання єпископів і кліриків, відлучених від Церкви VII Вселенським Собором. Утворивши із них єретичний собор, імператор зажадав, щоб патріарх з’явився для спорів про віру. Патріарх відмовився міркувати про віру з єретиками, адже вчення іконоборців вже було піддано анафемі VII Вселенським Собором. Він всіляко старався напоумити імператора і його оточення, безбоязно роз’яснював народові вчення про шанування святих ікон. Святитель Никифор також написав повчання до імператриці і градоначальника Євтихіана, найближчого до імператора сановника, приєднавши наприкінці пророче слово про скору загибель єретиків від “руки Господньої, що карає”. Тоді єретичний собор відлучив від Церкви святого патріарха Никифора і його попередників, блаженноспочилих патріархів Тарасія і Германа.
Святий Никифор був засланий спочатку до монастиря в Хрисополь, а потім на острів Проконніс у Мармуровому морі. Після тринадцяти років злиднів і скорбот 2 червня 828 року святий патріарх Никифор помер у вигнанні.
13 березня 847 року нетлінні мощі святителя Никифора, які пролежали в землі дев’ятнадцять років, були урочисто перенесені в Константинополь до соборної церкви Святої Софії.
Джерело: Офіційний сайт Української Православної Церкви
| Икона Божией Матери Лиддская | <-- | --> | Пам’ять святого мученика Савина |
